ДИЛДА
Дилда, Тимiш Iванович, такий собi є на свiтi.
Прiзвище таке в нього: Дилда.
Коли
заснувався в його селi колгосп, Дилда, Тимiш Iванович, сильно покрутив
носом, - отак: круть-круть-круть! - i сказав своїй жiнцi Салимонiї
Пилипiвнi Дилдi:
- Гуртове - чортове!
Залишився тодi Тимiш Iванович Дилда одноосiбником.
Ну,
що ж: одноосiбник, коли вiн чесний, коли вiн виконує все те, що вiд
чесного радянського громадянина вимагається, - одноосiбник у нас всi
громадськi права має.
Не дiйшло, значить, iще до свiдомостi людини,
що колективна, артiльна праця кориснiша, вигiднiша, - ну, й хай собi
хазяйнує окремо, - колись зрозумiє, де лiпше, - чи в артiлi, чи в
одноосiбному господарствi.
Про Тимоша Дилду ми б не сказали, що щось десь до його свiдомостi не дiйшло, - вовча думка сидiла пiд капелюхом в Тимоша Дилди:
- А мо' воно ненадовго?
Колгоспи собi росли, розвивалися, багатiли, а колгоспнi люди жили собi та поживали.
Дивилися колгоспники на одноосiбника Тимоша Iвановича Дилду та посмiхалися:
-
Ну, живи собi! Нам що, дилдуй далi! Виходить, значить, що вийшло воно
не на "недовго", - як думав Дилда, - а зовсiм навпаки - назавжди.
От
одного вечора, коли Тимiш Iванович Дилда та Салимонiя Пилипiвна Дилда
(дiтей у них не було) сiли вечеряти, Тимiш Iванович Дилда говорить
Салимонiї Пилипiвнi Дилдi:
- Салимонько!
- Га?
- Що, пак я тобi хотiв сказати? От забувся!
- Мо' сирiвцю внести?
- Та який там сирiвець?! Не в сирiвцi справа!
- Мо' десь засвербiло?
- Ой, засвербiло! Ой, засвербiло! - аж скрикнув Тимiш Iванович Дилда. - Ох, i засвербiло ж, та тiльки не з того боку!
Замовк Тимiш Iванович Дилда. Сопла Салимонiя Пилипiвна Дилда. У хатi було тихо.
- Салимонько! - раптом промовив ТнмIш Iванович Дилда.
- Га?
- Ой, мабуть, у колгосп записуватись треба?!
-
Ой! - ойкнула Салимонiя Пилипiвна. Пiдскочила з мiсця, пiдбiгла до
печi, одскочила вiд печi, мотонулася до мисника, од мисника до зачiпка,
ухопила чомусь рогача й почала пiдважувати рогачем лежанку. Потiм
ухопила ночви, поставила на лiжу, дiжу з ночвами поставила на помийницю,
сiла сама в почви та тодi ще раз:
-- Ой!
Тимiш Iванович Дилда схопився з мiсця й несамовито крикнув:
- Салимонько, сядь!
- Я вже сидю!
Одне слово, в колгосп Тимiш Iванович Дилда й Салимонiя Пилипiвна Дилда записалися.
Вечорами вони сидiли одне проти одного, дивилися одне одному в очi й кивали головами.
Салимонiя Пилипiвна витирала хусточкою очi, а Тимiш Iванович скреготiв зубами.
Посидiвши отак одне проти одного, Тимiш Iванович казав:
- Стелись!
Салимонiя Пилипiвна слалася. Потiм вони лягали спати... Не спалося.
Салимонiя Пилипiвна Дилда питала в Тимоша Iвановича Дилди:
- I чого ти не спиш, Тимочко?
- Думаю!
- По що ж ти, Тимочко, думаєш?
- Думаю, де б отих гемонських трудоднiв позичити!
I довго-довго не засипали Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда.
Час iшов.
Колгоспи росли, розросталися.
Ох, i трудоднiв же було у роботящих, у чесних колгоспникiв. Ой, i трудоднiв...
Та
восени, було, до таких колгоспникiв, - у кого - ой, трудоднiв! -
пiдгуркочував грузовик, а на грузовику чували, а в чувалах зерно:
- Забирай, товаришу Чесний, забирай трудоднi свої! - гукав до хазяїна шофер. - Печи пироги та розпишись у квитанцiї!
- Ой, хай тобi щастя! - говорив хазяїн. - Ти поможи хоч вивантажити!
- Допомогти можна!
- А на пироги забiгай, будь ласка!
- I забiгти можна!
Тимiш Iванович Дилда i Салимонiя Пилипiвна Дилда, як записалися до колгоспу, - сильно дуже почали болiти.
До непритомiї просто!
Як ото треба на роботу йти, так Тимоша Дилду щось таке як ухопить за поперека. - Ну, нi поворухнутись, нi нахилитись!
-
Отут! Ось дайте руку, я вам покажу! Отут-отут! Ото-то-то!! Ой! Як
тiльки щось важкеньке вiзьму, чи вила, чи лопату, - воно як штриконе, -
криком кричу! Баба Волосиха казала, що важкого, боже борони! Та нащо вам
- паляниця i та шкодить! Як з цiлої починаю та ще з четвертиною сала, -
штрика! Так штрика, що в очах жовто! Я вже не знаю, що й робити. Баба
Волосиха, - а вона баба тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже
мужеська болiсть!
Коли Тимоша Iвановича Дилду хапало за поперека, то Салимонiю Пилипiвну Дилду, навпаки, - брало отут - пiд грудьми:
-
Пiдкочується, пiдкочується пiд груди, а потiм як придавить - гвалт! В
очах у мене нiби курка зозуляста - ряботить-ряботить, а потiм узяло нiби
й розпливлося... А я й не знаю, чи я жива, чи мертва! А потiм
пiшло-пiшло-пiшло, - звиняйте, все на низ! Баба Волосиха, - а вона баба
тямуща! - казала, що то якась сурйозна дуже женська болiсть.
Сильно дуже хворiли Дилди - i Тимiш Iванович, i Салимонiя Пилипiвна.
Одпускало їх тiльки тодi, коли треба було до мiста їхати, - чи там яєчка везти, чи масло, чи там картоплю...
Довго тривала така у Дилдiв хвороба.
Щороку
трудоднiв у них було чимало: у Тимоша Iвановича Дилди днiв iз
тринадцять, а в Салимонiї Пилипiвни днiв не менше як одинадцять...
Ну, й що?
А нiчого! Вигнали Дилдiв iз колгоспу.
I добре зробили.
1948
|